Сонячний жовтень

Безперечно, люди люблять історії. Неймовірні і подихозахоплюючі.  Читаючи, вони притуляються до екранів, ковтаючи кожне слово про чиїсь пригоди десь там, за океаном.  Розповідати про подвиги, ділитися зашкальними враженнями – то, звісно, приємно…Та от що робити, коли на твоєму тайм лайні подвигами і не пахне? Коли день до дня туляться звичайними буденностями, - звісно, іншими, аніж в Україні, але все ж, не такими бурхливими, як в кіно. Я так думала і до останнього упиралася, що писати нема про що. Та, зрештою, до мене дійшло – ця історія зовсім не про мене! Не про моє служіння чи подвиги…Це історія про Бога: Його Задум і Його маленькі і великі дива і подвиги, які Він здійснює щодень.

Так от, між пакуванням-прощанням-останнім африканським сонцезаходом-сентиментальностями і поверненням-змінами-привітальними танцями пройшло три з гаком місяці. Бог хоче бачити нас в Африці. Він привів нас сюди знову. Наша малеча витягнулась і подорослішала. І вже трохи соромилася обійматися, вважаючи себе надто дорослими для таких дитячих ніжностей.  Та все ж, за кілька днів усе стало на свої місця: ми знову багато обіймаємося, разом співаємо і молимося, вчимося місцевої мови, хоч і не завжди то все виходить гарно – деколи дітвора сміється зі сказаного мною закрученого слова! Та все ж! Коли говориш на мові їхнього серця, вони реагують зовсім по-іншому! Серце відгукується і говорить навзаєм! Це так потішно, коли малі шоколадні рученята обплітають за шию і, стараючись з усіх сил виразно ворушити губами, говорять у саме вухо українською: «Я тебе люблю!» 

Вивчення мови багато в чому є вигідним. Особливо, на базарі, коли обдурити білих музунгу уже не вдається! Ну, або ж коли знайомишся з кимось новим і починаєш у них розпитувати про домівку і сім’ю їхньою ж мовою! Це зближує. Це надихає робити більше для них. Та й коли буває кепсько, за браком обіймів, можна просто нахилитися до гурту дітей, заплющити очі і голосно крикнути: «Ndaha owa kwa musirifu!» , що означає «Дай я тебе обійму!!!!» І тоді вже можна розчинитися у десятках обіймачок і ні про що не думати. Це зцілює. Тому я цю штуку називаю «обіймотерапією».

А як же зраділи сусіди, коли побачили, що ми знову, як і раніше,  ходимо селом від хати до хати, відвідуючи старих друзів: «Ви повернулися! Ви не обманули…»  Мабуть, найпершою в списку відвідин була домівка малого Емми. Торік ми так і не подарували йому нічого на Різдво. Прикро було дивитися, як дитина «проковтнула» нашу обіцянку про «щось хороше наступного разку». Отож, як тільки випав шанс – одразу ж подалися через хащі і кукурудзу прямісінько до Емми та його родичів. Щойно малий отримав пакунок з рюкзаком та шкільним приладдям – засяяв на всі свої …надцять молочних зубів і помчав у сусідню кімнату перепаковувати свої лахи з металевої коробки (вона ж – шафа, вона ж – дорожня валіза) у новісінький рюкзак.  А ти часом з-за дверей визирала маленька пампушечка Маріам, яку ми ледь упізнали…Рівно рік тому ми приходили до цієї домівки і молилися за Маріам…Вона помирала: худенькі крихітні ручки та ніжки, великий живіт і заплакані оченята…А тепер ця крихітка – уже зовсім не крихітка, а жвава дівчинка! Бог подарував Маріам другий шанс! Безсумнівно, у неї буде особливе життя, наповнене Божими чудесами – і нині сталося одне із них.

Далі була поїздка на берег о. Вікторія. Просто так. В гості. Після того, як за кошти українських і американських друзів ми привезли для тамтешніх сиріт такий собі «сонний набір» - матраци, ковдри, подушки і москітні сітки, дітки обіцяли, що будуть берегти своє майно. І дотримали слова! Речі були охайно складені у коморі ( вони розкладають усе лиш перед сном, бо сплять все ще під церковною крівлею, на землі).  І ще – була зайва нагода перевірити ніжки. На жаль, черв’яків не поменшало…

Через трохи ми влаштували «черв’яковий рейд »  по сільських школах.  Знайомі обличчя і знайомі ніжки. Всередині вже шкребло передчуття, що діти знову будуть плакати і соватися на стільці, бо ж їм болить…Замість знеболюючого у нас були тільки цукерки! Отака вона – солодка африканська реальність! Але не повірите – то діяло! Найбільш лячно було за маленького щокатого Мозеса -  минулого року він сильно плакав і після того, як ми йому видалили черв’яків, боявся до нас підійти.  Але цього разу він мужньо стискав кулачки, їв цукерки і жодного разу не заплакав!

І хоч приємного в цьому мало, проте серце радіє! Наші дівчатка-сусідки цього року уже випускниці.  Зазвичай, після закінчення школи перспективи для сільських дівчат мало. І, частіше за все, їх мрії і плани обмежуються лише одним пунктом – вийти заміж і народити дітей (щоправда, частіше трапляється навпаки).  Дууууже хотілося б, аби наші дівчатка мали майбутнє. Адже, якщо сьогодні почати вкладати в них, то згодом вони зможуть вкладати в інших!  Одна із наших маленьких мрій – віддати дівчаток на курси шиття. Так вони зможуть хоч якось заробляти на життя.

І ще одна приємність – відтепер наші дорослі односільчани мають змогу навчитися писати і читати. Місія, з якою ми співпрацюємо, організувала курси читання і письма. «Школа для дорослих» - то така потіха! Особливо цікаво спостерігати, як дорослі дяді і тьоті, закусивши язика, старанно вимальовують літери у своєму потертому зошиті. А ще – читають по складах, виправляють помилки сусіда, підказують і списують! І це люди,  старші за нас! Для нас велика радість викладати у цій школі.

Один з наших найстаранніших учнів – старий Асуман. Чоловік дуже серйозний і зосереджений. Кілька днів тому нам пощастило відвідати його домівку. Під глиняною хатиною з солом’яним дахом стояв легковий автомобіль. Асуман йшов десь із кукурудзиння, потрохи квапився і підтягував за собою кволі ноги.  Як виявилось, у старого було три жінки, купа дітей і внуків. Усе було якось спокійно, але зсередини говорив Дух Святий: «Спитай його про спасіння». Очі Асумана опустилися і він відповів, що хотів би стати християнином…Але не сьогодні. Бог, в якого він вірить, абсолютно різниться від нашого Господа. І його бог дозволяє йому займатися досить прибутковою справою. Асуман – місцевий чаклун. Коли ми про це дізналися, то аж мороз пройшов по шкірі…Це справді дивно! Зазвичай люди його «ремесла» - досить радикальні і негативно налаштовані проти людей «ремесла» нашого.  Чаклуни тримаються осторонь і ніколи не заходять на нашу територію. Але Асуман прийшов сам. Він ніколи не говорив хто він і чим займається.  Після розмови ми помолилися і пішли додому, а він натомість пообіцяв прийти у неділю до церкви.

А наша церква не дорослішає, а натомість «дитячішає». Справді! Це місце, де служать і беруть відповідальність діти! Маленькі-дорослі проповідники і ведучі! Це так тішить, адже вони – нове покоління служителів, які поведуть за собою нових учнів Христа!

Бог подарував мені неймовірних молитовних ангелів! І я дякую Богові, що можу відчувати кожну їхню молитву!  І ще хочеться просити кожного з вас, хто читає цю писанину, аби ви підносили свої молитви до Господа за кілька дуже важливих для нас речей. Отож, будь ласка, моліться за:

1)  Нашу поїздку на кордон із Південним Суданом (за безпеку, організацію служіння і Боже керівництво на тому місці)

2) Наших дівчаток-старшокласниць, з якими проводимо Біблійне навчання (за їх спасіння і зростання як християн)

3) Наші недільні зібрання (за наповнення і присутність Духа Святого)

4) Двох новеньких дівчаток у нашому притулку – Маргарет і Дженет (за швидку адаптацію і фізичне зцілення. Дженет ВІЛ-позитивна).

Отаке у нас твориться. Будь ласочка, не забувайте нагадувати про себе: пишіть, дзвоніть, навідуйтеся в гості! J Це підбадьорює переконує,  що хтось  на іншому клаптику землі думає про тебе! З Богом!