Із рубрики "чогось надихаючого".

 Здається, на одну клепку в моїй голові побільшало) Зрештою, тепер я переконана, що подарована комусь частка самого себе гріє більше, ніж найщільніша в світі ковдра чи кип'яток у батареях. А наше рідне Рівне, схоже, десь підхопило застуду: цілий день соплить дощем і кашляє короткими поривами вітру. Сьогодні знову побачила оту "стареньку з секретиком". Нічого не змінилось - Боже, я вдома!:) Згорбившись, тримається за металевий візочок однією рукою, а іншою затуляє маленькі, схожі на жменьку курчат, букетики від дрібної дощової пороші. Чогось щоразу, коли бачу її, в голові галайкувато майорить думка підійти і обійняти. Але ж як?! Просто так не будеш руки простягати. Раптом згадала, чому йшла до магазину і намацала в клунку шоколадку. Свою. Рідну. Молочно-горіхову:) Підходжу. Ніяковію. Незграбно тицяю подарунок і, кинувши на додаток "це вам" збираюсь тікати. І тут бачу, як моя бабуся тремтячими руками бере плитку і сама простягає руки, аби обійняти! Оооо....це так....так не буває у світі! Ну де таке бачили, аби ОБІЙМАЛИ НЕЗНАЙОМЦІВ?! Це було неформально і нестерпно приємно. Тепер якась частка мене точно залишилась десь там, на виході з магазину: загубилась між кольорових букетиків. Скоро я покину моє Рівне. Надовго. І не важливо, скільки доведеться губитися світом - лиш би по приїзді знову зустрічала старенька з секретиком. Лиш би дочекалася...