Лист перший

До десятка днів перебування на лоні африканської савани навчили радіти життю без маленьких звичних приємностей: світла, води та інтернету :). Що ж, - мабуть, час таки розпочати свою африканську писанину. І не чекайте рамковості – писатиму так, як забажається. Рамки вигадала цивілізація, а оскільки екватор від неї на космічно нереальній відстані, то, даруйте, мій так званий «місіонерський щоденник» буде далеким від ідеалу. Та й «Щоденником» цю писанину назвати важко…То, скоріше, « дикі записки» чи «записки дикої місіонерки» - ще до кінця не тулиться назва. Та й годі – то не головне. Головне – що Бог все рівно Мегавеликий, Мегасильний і Мегакрутий! І Він переніс нас в Африку на Своїх нереально сильних руках. Ухх…Знаєш, я дуже довго мріяла про той політ: вигадувала, про що я думатиму в небі, чи плакатиму і чи буде мені страшно від того, що великий залізний літак несе мене далеко від дому…Страшно не було. Було спокійно і затишно. Бог був поряд. Постійно. Сидів на сусідньому кріслі й увесь час звертав мій погляд до вікна, де під товстим шаром пухнастих, политих сонцем хмар вже потрохи витиналася Африка. Моя Африка! Думала, щойно відчую під ногами африканську землю – одразу ж має статися щось надзвичайне, як в кіно…Але не сталося. Бо під ногами опинився асфальт:) Звичайнісінький, чорний (хоча, в темряві було годі розгледіти, який він там). І впевнено ступивши на нього всіма чотирма ногами :), добряче закляклими після тривалого польоту, ми з Гальою промовили свої перші молитви на землі омріяної Африки.  Яким буде наше життя тут? Що ми будемо робити? Віриш – вже тиждень розбираємось з цими наївними питаннями! Не встигли ми оговтатися, як нестерпно-шалено-зелено-прекрасна африканська природа замкнула нас в свої пальмові обійми і, схоже, не хоче відпускати!

         Після кількох гамірних днів у місіонерському будиночку, де окрім нас мешкали ще кілька американців, сім’я з Німеччини і до десятка маленьких чорношкірих дітлахів, ми переїхали в село – у саме серце дикої африканської натури! Ось тут ми й вчимося не лише говорити, робити, але й дихати по-іншому. Ми мешкаємо у недобудованому дитячому притулку, щодня потрохи приводячи його до ладу. Вже зовсім скоро – через декілька місяців тут буде мешкати більш як півсотні  безпритульних діток! І від очікування цього серце тішиться і хочеться робити ще більше для них і для Господа.

         Багато місяців тому в один момент моє серце зупинилося і почало стукати десь далеко, за кілька сотень кілометрів від тіла. І, сідаючи в літак, я знала, що лечу, перш за все, шукати своє серце. Перший близький і дуже знайомий стукіт відчувся, коли поверталися в місто через гори. Моє загублене серце вигулькнуло з-за розлогих чагарників, розчепило спутане гілля і пішло назустріч. Згодом пришвидшило крок і, лякаючись відстати, помчало навздогін за нашим розбитим і замурзаним міні-веном, що раз-у-раз в’язнув колесами в глибоких калюжах, - таких звичайних для Африки в сезон дощів. Зрештою,мотор замовк, машина спинилася і кілька хвилин ми мали, аби глянути на високі зелені гори і підняти наші щелепи, що повідвисали від захвату!:) Та знайомий стукіт не припинявся. Він наближався і з кожною миттю я переконувалась все більше, що то було моє серце!  Колись давно загублене і ось тепер – знайдене! Соромлячись і ніяковіючи, воно вийшло зі своєї схованки. Довго відсапувалося, бо ж бігло навздогін, боячись згубитися знову…Перевело подих і, зрештою, защеміло  у своїй домівці – десь під ребрами…Навпроти мене стояло дві пари маленьких чорних оченят, які міцно вп’ялися в душу і, певно, не хотіли звідти нікуди йти. Минуло кілька хвилин, але склалося враження, що світ завмер і  планета зупинилася, доки дві Музунгу  і двоє маленьких африканців мовчки дивилися один на одного! Жоден з нас і гадки не мав, що робити! В голові думки плуталися, спотикаючись одна об одну, а руки машинально полізли обстежувати власні кишені. Шкода, що крім м’ятних льодяників  нічого їстівного з собою в нас не було. І вже згодом, з вікна махаючи на прощання ЇМ  - тим, що міцно стискали білі льодяники своїми чорненькими пальчиками – до нас дійшло: ми не пояснили, що це можна їсти…Діти, які відчувають смак їжі лише по святах…Та ще й якої їжі! Наші випещені діти ніколи так не дякували, як дякують ці маленькі африканці, міцно тримаючи ручками пластикове горнятко з чимось білим, по смаку схожим на муку, розбавлену у воді.

Деякі з них,вітаючись, ставали на коліна. Від цього по шкірі йшов мороз і піднімалося волосся на голові. Що ж ви робите?! Навіщо? Лише згодом, коли Галя намагалася підняти чергове дитя з колін, нам пояснили, що так у їхньому племені виявляють повагу до старших.

Перші відвідини місцевої церкви також запам’ятаються нам надовго. Хоча, не лише нам…В африканських церквах доволі звично прославляти Бога і піснями, і танцями, тож ми вирішили не відрізнятися. Лише згодом наша подружка Сьюзан розповіла, що коли ми славили Господа, по церкві йшов шепіт: «Дивись! Музунгу (цебто білі) танцюють!». Тож культурний шок був не лише у нас з Гальою,а й у них від нас:).

 Хоча, були й моторошні моменти…Я завжди знала, що Африка пронизана язичництвом і поклонінням духам. Тут насправді дуже багато зла -  і від цього, буває, аж важко дихати! Невимовно страшно дивитися, коли під час молитви люди корчаться, б’ються об землю і стогнуть! Зовні нормальні, а зсередини – одержимі злом. Під час минулого служіння таких людей було декілька: їх просто виносили з церкви і клали на підлогу, чекаючи, доки заспокояться…

Та хіба може хтось чи щось змагатися в силі з нашим Богом? Зараз як ніколи починаю розуміти: наскільки ми немічні – настільки сильний Він! Бог, який нічого не приховує. Він наче Великий і Потужний Локомотив упевнено йде попереду, а ми лиш із дитячим подивом визираємо з вагонів, ледь встигаючи розгледіти довкружжя.

Сьогодні зранку, в розмові з Богом я закинула, мовляв,  хочу якоїсь екстра-благодаті чи що…Чогось більшого – більше робити, потужнішого служіння, бути сильнішою. Ще б пак! Та Він знову виявився правий – Його благодаті завжди достатньо, скільки б я не старалася її «заслужити» - на те вона й благодатьJ.  «Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12:9). Амінь! Його сила проявляється навіть тоді, коли ми німі, немічні і сліпі! Зараз ми направду німі і безпорадні – в іншій культурі – та що там! – зовсім у іншому світі, не знаючи мови і людей. Проте саме через такі обставини прославляється Люблячий Бог – у маленьких речах, зроблених з великою любов’ю.

To God be the Glory ! 03.10.13