Про пекло і Рай за один день. Лист другий

Здається, тепер я знаю, як виглядає пекло…Воно має тьмяний відблиск засмальцьованої лампочки і запах ліків, змішаних з просякнутим потом затхлим приміщенням, де окрім залізних ліжок і низьких перегородок годі чого й шукати з меблів…Цю місцину називають державною лікарнею – місце, де вмирає надія. Та й взагалі, місце, де вмирають.

Все розпочиналось так прекрасно! День просто обіцяв бути чемним і безхмарним: ранкове служіння з дітками, пісні, танці,відвідини церкви (де, між іншим, сьогодні ми мали змогу представитися на широкий загал, розказати, хто ми і для чого сюди приїхали), - і, нарешті, посиденьки на теплих, нагрітих сонцем каменюках на березі того самого знаменитого озера Вікторія! То був такий собі міні-рай: сонце, пальми, озеро…Ех! Сиділа і думала, як розповідатиму внукам про бурхливі морські хвилі прісноводного озера в самому серці Африки…

Шкода, що африканську землю важко назвати раєм! Надзвичайно важко…Дуже скоро декорації змінились. І рай потрохи набував інших відтінків – гучних, моторошних і кривавих…

До міста ми поверталися майже надвечір,кваплячись встигнути до заходу сонця. Різкий натиск на гальма сколихнув мої думки, які, здається, від того вискочили з голови і ледь не розмазалися об лобове скло нашого старенького міні-вену. Перед очима малювалася страхітлива картина. Точніше, спочатку випереджував жіночий і дитячий крик. Посеред дороги стояв мотоцикл, люди метушилися, кричали і плакали, хапаючись за голови. В такій колотнечі годі було розібрати, що трапилось. Лише вилізши з машини, ми реально побачили, що трапилось – і від того «побаченого» по шкірі пройшов мороз. Жінка, майже роздягнута й закривавлена, схопившись за голову, щось голосно кричала і плакала – половина її обличчя була залита кров’ю, а шкіра біля ока відвисала так, що можна було побачити,як ворушаться м’язи. Далі було ще гірше – поряд стояли і плакали її діти…Двоє маленьких хлопчиків, з голови до ніг вкритих брудом, пилом і…кров’ю. У жінки був травматичний шок – її намагалися заспокоїти, та це давалося важко. Водій мотоцикла виявився таксистом – такий вид транспорту тут називають «бода-бода». Тільки от як на ньому могло вміститися четверо людей?! Причиною того трагічного випадку був шарф жінки, що потрапив у колесо мотоцикла. Словом, у деталі краще не вдаватися… Зрештою, посадивши її з дітьми (а в неї їх було четверо – двоє маленьких хлопчиків та дві старші дівчинки) в наш бус, ми швидко поїхали до лікарні. Дорога давалась не легко – через постійні горби і ями машину трусило, діти плакали, у старшої дівчинки була істерика, а жінка намагалася вийти з машини…Ми почали молитися! Ось він – прояв надзвичайної Божої сили, коли слова молитви збуваються на очах!

Далі – як в якомусь кошмарі! Все, що я могла відчувати – тільки як кололо в пальці від страху. Лікарня зустріла своїми непривітними замазаними сірими стінами – по ній повільно снували хворі люди, а лікарів чи, принаймні, медсестер годі було знайти! Мимохідь повернувши голову, при вході я побачила вивіску: «Women’s care» - тільки там чомусь були всі – і чоловіки, і діти…Галя поклала одного із поранених хлопчиків на залізне ліжко, накрите  брезентом (про матраци і постіль – забудьте!) і почала обтирати кров…А моя «готовність допомогти» потрохи почала заглушатися шумом у вухах…О ні! Господи, тільки не зараз! Одного разу я таки гримнулася посеред лікарняного коридору – втратила свідомість,коли відвідувала дівчинку в лікарні, - лиш побачила, як їй замінюють якісь пластикові трубки в животі. Але то було кілька років тому, а зараз геть не вдали час для памороку! Щоб не втратити свідомість, колола собі пальці, вийшла на вулицю і почала молитися! О, який же Бог швидкий на відповіді! Назад пробиратися вже доводилось через доволі чималий натовп глядачів, що всі разом голосно співчували і розводили руками! Зрештою, вдалося віднайти медсестру. Та от тільки ліків у лікарні не виявилося! Все, що було – то лиш знеболююче і розчин для крапельниці! І от ці медикаменти «пішли в хід» - замість того, щоб обробити рани, жіночка в «майже білому» халаті зайнялася ставити катетери своїм «новоспеченим» пацієнтам! Ми запитали про допомогу, проте нам не дозволили, навіть, обтерти бруд чи промити рани у дітей! Все відбувалося якось повільно, як в кошмарі! Тепер я ніколи не посмію сказати, що в Україні погана медицина!  Поряд снували люди – брудні, обшарпані хворі…Нікому до них немає діла. Покинуті тут, щоб вмирати! Насправді вони плакали і співчували не дарма – бо ж знають, що навіть легкі ушкодження чи хвороби тут дуже часто приводять до летальних наслідків…У одного із поранених хлопчиків точно був струс мозку – він майже ні на що не реагував! Виходячи з лікарні,ми молилися, аби Бог зберіг їх життя.  Стривайте, з «лікарні»? о, ні! То справжнісіньке пекло! Люди, що потрапляють сюди, дуже часто мають «квиток в один кінець» - і назад не повертаються…Скупчення крику, бруду і летючих мишей під стелею – ось як можна описати це місце…

Від сьогодні ми прийняли рішення, що завжди із собою будемо носити аптечку. Знаємо, що такий випадок хоч і перший, але далеко не останній.

Після заходу сонця у Африки зовсім інше обличчя -  таємниче, похмуре і небезпечне. Каганці у вікнах замість світла, люди, що снують обабіч дороги в темряві, стукіт барабанів і незрозумілі скупчення – ось така вона, нічна Африка! Звуки барабанів і крики, що дочуваються до нашого будиночка – то вже звичайна річ для нас щоночі.

Поверталися назад пізно і мовчки. Крім водія, ми з Гальою лишилися самі. За вікном блискавка розтинала небо, починався дощ. І от – знову натиск на гальма! Двері зі скрипом відчинилися і різке світло від ліхтаря засліпило очі! Ми злякалися не на жарт – чоловік з автоматом за плечима сказав щось на своєму самбія-лугандійському суржику і потім промовив до нас англійською: «Що, хотіли втекти від мене? Ховаєте щось?» Потім квапливо пробіг ліхтаревим променем по салону, засміявся: «Справи як?» Ми йому сказали, що все добре. Водій пояснив, куди він нас везе. Виявляється, нас перевіряли на контрабанду, яку дуже часто перевозять сюдою з Кенії. Ох і деньок видався… Нарешті – знайома огорожа рідної вже нам сільської домівки! Алілуя! Вже не страшно було ні дощу, ні змій, які у нас повзають в траві – скоріше б вже в будиночок, до ліжечка. Тільки перед цим – полагодити світло і наносити дощової води. Ось так. Welcome to Africa! Сильний і Мудрий Бог потрохи знайомить нас з болем Його серця. І робить це так делікатно і поступово! Я знаю, все, що з нами сьогодні відбулося – то лише «верхівка айсберга», лиш те, що допустив Господь, захистивши від всього іншого. Йому лиш слава!

06.10.13