Бабуся-зігрівальниця

Коли на вулиці мокро і сиро, то аж очам холодно. Хочеться їх кудись сховати, розташувати в місці з краєвидом на теплий лимонно-корицевий чай, в'язану ковдру і свічкові вогники. Але коли ти вдома тільки думками, а тіло ще їде по місту в маршрутці, що аж труситься від холоду, єдине, що лишається зробити - це зажмуритися, щоб хоч очам було тепло.
    Звідки береться тепло в таку погоду?  Буває, гріє думка про за-десять-хвилинне домашнє печиво і теплі батареї. Ще, сидиш і згадуєш усі дрібно-приємні  події дня. І від цього так тепло-тепло, наче мама щойно вдягнула тобі теплу в'язану шапку.
    Акуратно і чемно наступаючи на мої "домашні" думки, до мене підсідає бабуся.
- Рзкажу тобі вірша. Про Бога. - Дуже часто, випустивши з себе подібні слова, ми зажмурюємося і чекаємо реакції людей. Що вони зроблять? Що про мене подумають? Бабуся того не чекала.  Тільки глибоко вдихнула - і полилася музика: музика слів старенької християнки. Сміливої і хороброї. Вона говорила і не дивилась в очі. Говорила так, наче стояла одна на величезній сцені серед десятитисячного стадіону... Вона не чекала реакції. І, навіть, не одразу помітила, що в мене вже точно як півхвилини котяться сльози. Я посміхаюсь, а вони все одно котяться.
       Хто вона, ця бабуся? Добрий і відважний Ангел? І чому від її присутності стало не те що тепло, а аж гаряче?
      Я плакала, бо не можу так зробити, як вона.  Може, через упередження. А, може, через мої кавово-пряникові думки, якими вщерть засипана голова в маршрутці.
     Я думаю про свої замерзлі ноги, вона - про замерзлі душі, що їдуть з нею в одному напрямку.
Подякувавши за вірша, я вийшла на своїй зупинці. Зігріта і засоромлена.  І вже не хотілося йти додому... А через вікно маршрутки було видно, як моя Бабуся тихенько підсіла до ще одної "замерзлої" душі, прихопивши з собою часточку тепла.