Місія радості.

Чапа, як завжди, не помилявся. Віжки керування автоматично опинилися в його нахабних собачо-дряпучих лапах.  І це після півторагодинних вмовлянь, одягань, пошуків ремінця та деальних інструкцій на рахунок поводження з перехожими, ліхтарними стовпами та рогом будинків.
     Двері з рипом відчинилися і, наче, з вигуком "свобода-а-а!" і завернутими догори вухами наш неслухняний пес-таксофон Чапа рвонув з усієї собачої сили вперед, до світла в кінці під'їзду. Упираючись, панічно намагаюсь намацати в дверях ключа і якомога швидше зачинити їх.
    Вдихнувши свіжоморожене зимне повітря, в голові пробіглась думка: "Ось вона, ранкова прогулянка. Довгоочікувана і така чудо..." Останнє "ва"  вирвалося з мене вголос разом із Чапиним повідком. Декілька хвилин у мене ще жевріла в душі надія, що ми-таки справедливо вирішимо, хто керує парадом. Проте, Чапин несамовитий гавкіт і чотири коротких пухкеньких лапи, що майнули в повітрі, ясно натякали, що спокою не буде.
    Собака радісно рвався вперед, щиро і бесцеремонно чіпляючись до перехожих, наче надокучливий торговий агент. Про насолоду і  спокій можна було забути. Моя маленька товстенька такса могла б цілком замінити трійку аляскінських лайок - шкода тільки, що санчат не  було. Собачій радості не було ні меж, ні культурних кордонів. Чапа робив усе, що загорялося в його маленькій собачій голові. Особлива пристрасть у нього до жовтого снігу. Здається, якби він знав людську мову, то щоразу вигукував би : "О, мій улюблений жовтий сніг!" А так - він просто моторно крутив хвостом і падав на всі чотири лапи, просовуючись своїм довгим, схожим на сардельку, тулубом ще добрих пару метрів по снігу. Щоразу, коли на горизонті з'являлась ота соромна жовта сніго-пляма, доводилось міцніше стискати повідок і тримати, вже обнадіяну на нову порцію, собаку біля себе.
    Чапу кидало з боку на бік, він крутився, оглядався, нюхав, безглуздо висолопивши язика, - наче, наче його вперше в житті випустили надвір.  Мені було страшенно соромно за мого бесцеремонного пса.  Проте, в цьому щось було. Чапа всім своїм виглядом випромінював радість. І та собача щира радість додавала настрою перехожим, викликаючи посмішку чи добрий погляд. Здавалося, Чапа це знав, і ще, і ще більше старався виконувати свою нелегку місію - змушувати людей посміхатися.