Серветковий етикет

Ніж - справа, виделка - зліва. Лікті донизу, а хребет вперто не хоче сидіти прямо.  За столом - затягнута і напружена тиша, в якій найменш за все хочеться чути власне сьорбання. І обов'язково за таким столом треба чимось грюкнути, щось розлити, когось зачепити своїм незграбством.
   Найменш за все хочеться їсти за таким столом. Це як в школі, коли отримуєш двійку з математики - і після цього відчуваєш себе найбезграмотнішою людиною на планеті. І тут - найменший незграбний рух - і, о щастя! - ти первісна людина...Хоча, як же в такі моменти хочеться стати тою первісною людиною! Мабуть, вони відчували себе щасливішими і вміли посміхатися під час їжі.
   Коли їси подалі від такого виделково-серветкового столу, то аж їжа здається смачнішою! О! А особливо смакує їжа в лісі. Ви ніколи не їли в лісі? Обов'язково спробуйте.
   Вкотре спостерігаю як їдять діти: смачно сьорбають, витираючись рукавом. І їм абсолютно байдуже, з якої сторони ніж. І від їх сьорбання їжа сама-по-собі стає ще смачнішою. Хочеться взяти ложку і їсти разом з ними!
  Але замість цього, тримаю в руках металевий литий ніж і сташенно незручну виделку. З цим далеко не розженешся:)
   Хто його придумав - оте ускладнене ножово-сервізними прибамбасами споживання їжі?  За таким столом так і хочеться сьорбнути! Голосно і смачно. А потім подивитися на реакцію тих, хто з благородним виразом обличчя вдало поглинає їжу за допомогою всіх представлених на столі інструментів.  Чи зможе хоча б це викликати за серветковим столом аристократичну посмішку?