Чай з карпатських історій

      Мені завжди щастить на подорожніх. Ще б пак!  Кожного разу ти з кимось проживаєш маленьке міні-життя, що починається в пункті "А"  і закінчується десь за дверима маршрутки, вікном потяга чи на гірському перевалі.  Я люблю своїх подорожніх. Це люди, які щоразу мимоволі стають учасниками моєї чергової пригоди.  Вони з'являються зненацька і поводяться, наче живуть з тобою в сусідніх будинках. Деякі нахабно вриваються: без стуку і не витираючи ніг, а дехто акуратно підсідає на сусіднє місце і м'якою посмішкою натискає на клямку твого серця.
        І кожного разу це якась історія, яку ти акуратно загортаєш у шматок мішковини, перев'язуєш бантиком і складаєш у свій дорожній рюкзак.  Останній із таких "пакуночків" я загортала досить обережно, вкладаючи туди пронизливе карпатське повітря, пучок гірських трав і до мурашок несамовиті спогади про гори.
        - Люди в горах дуже добрі, - бабуся посміхнулась і, наче в доказ своїм словам, захитала головою.
        Поряд зі мною сиділа старенька леді - справжня, витончена і вихована. Цього разу на мене чекала ще одна історія. Бабуся (якій, до речі, вже 76 років!) їхала, як вона казала, "сюрпризом" до свого сина.
        Ми розмовляли, сміялися, час від часу позирали у вікно, і там моя бабуся помахом руки малювала подихо-захоплюючі картини височезних гір, засипаних снігом дерев, закручених доріг та в'юнких річок.
        Бабуся "напувала" мене спогадами, наче теплим чаєм і від цього ставало якось приємно-приємно...
        Автобус зупинився біля церкви - бабуся виходила раніше. Подарувавши мені посмішку і побажання "щасливої дороги", бабуся, схожа на англійську королеву, зникла в темряві за дверима автобуса.
       Наше з нею маленьке життя закінчилось, а в моєму рюкзаку з'явився ще один мішечок з духмяною історією.