Бог більший

Буває не те, що бракне слів, а бракне повітря.  І ти з усіх сил починаєш махати руками, імпульсивно їх стискати, аби впіймати хоч шмат, відчути повітря на дотик. Чому так?  Всі складнопідрядні речення якимось спантеличеним чином стискаються до формату однієї букви і все, що зараз хочеться - лише відчувати.  Відчувати себе. Життя. Людей  і їх душі. Зазирати їм в очі і читати там щось глибоке і серйозне. Відчувати Бога.  А Він більший. І своїми чутливими пагінцями проникнути в саму Його суть дуже важко. Особливо коли оті пагінці тісно обплітають щось до щему близьке і дороге, цінне і тепле-тепле-тепле. Бог більший. І, навіть якщо послабиш хватку власним цінностям, все одно твої кволі пагінцеві обійми не втримають Бога.
   Бог більший. Забудь-що. За мене. За мої мрії, бо ж не буває мрії більшої за Бога. Більший за життя. Ба, навіть,за вічність! Що я можу Йому дати тут, на землі? Що я можу дати Тому, Хто більший за все? Є речі, більші за мене та менші від Бога. Мій "штучний" кисень.  Оте "щось", за що руками і ногами ладна триматися,зціпивши зуби.  Бог більший за моє "Щось". Більший за мого "Когось".  І от коли це чітко проголошує свідомість, наступає абсолютна капітуляція перед Ним - відступаєш з піднятими руками, вже ні за що не тримаючись.  Бо ж Бог більший! І моя капітуляція перед Ним - то не програш. То вибір.
  Коли схвильовано натискаєш на клямку дверей якогось серйозного високопосадовця, що наче вилитий з гіпсу застиг у своєму шкіряному кріселку - позаду за ним стоїть золотий трон Бога. А Бог більший.
  Коли щось до щему болить і аж хочеться вити на місяць - далі небо і Всесвіт. А за ним Бог. І Бог більший.
  Та навіть коли шум у вухах від щастя заважає слухати людей і ти схвильовано дивишся в очі комусь неймовірно_дивовижному - Бог більший за нього. І від цього хочеться любити Бога більше. Довіряти більше. Віддавати більше. Більше для більшого Бога...