Про Церкву з особливим звичаєм

Про картоплю_в_землі та до блиску натерту хату, думаю, писати немає сенсу - бо ж цим сьогодні може похвалитися кожен, хто має власну грядку чи хоча б малесенький клаптик землі.  Хочу розповісти про дещо більше і набагато серйозніше!  Справа в тому, що сьогодні ми з бабусею приймали причастя в П'ятидесятницькій церкві з доволі рідкісним звичаєм мити один одному ноги на Спомин. Зізнаюсь, не вперше я там і не вперше те все созєрцаю. Це вже вдруге в житті у Страсний четвер мені випадає честь приймати участь у такому благоговійному Таїнстві. І, якщо чесно, то для мене це все якось по-особливому глибоко і серйозно. Б'юся об заклад,  якби мені кілька років тому сказали, що я митиму ноги старенькій бабусі в Євангельській церкві , та ще й до того ж, приймаючи там Причастя і співаючи псалми напам'ять - я би здивувалася як мінімум. А зараз для мене це не те що дивно - а аж дивовижно! О
собливо, коли тебе підперізують довгим рушником і ти стаєш навколішки перед людиною, якій маєш послужити. Це настільки зворушливо, що старенькі сестри не втримують сліз. І вже хочеться плакати разом з ними, обіймати їх і молитися. Все настільки просто і настільки зворушливо...Та й загалом служіння було доволі відкритим і щирим, а пастор не стримував ні емоцій, ні сліз, ні посмішок. І це додавало якоїсь динаміки, наче подорожуєш по Євангелії разом з ним. Хотілося слухати, молитися з піднятими руками і співати, щоб аж бракло повітря. Певна, що на тому місці  точно був Христос: Воскреслий і Вічно Живий!