Чесно-чесно про найголовніше.

Фото - справа рук одного Натхнення

Знаєш, пишу і вже  бачу, як Ти посміхаєшся, читаючи мої стрибучі рядки. Ти завжди так робиш. А потім даєш мені згадувати нашу чергову спільно-бурхливу пригоду, тиху зворушливу прогулянку, тицяння пальцями в зірки і розмови. Багато-пребагато розмов. Я не називаю це побаченнями. Я називаю це Розмовами.
   О, я згадую, як Ти колись влаштував одну таку, та ще й на Свій день народження! Ех...Пам'ятаєш? Ми тоді плакали, сміялися, пригадували всі дрібно-приємні моменти. Знаєш, тоді мені зрештою дійшло, що таке займенник "ми".
  Скільки мого життя Тобою прожито? Здається, що на всіх моїх найяскравіших фотокартках варто відмітити Тебе..
 Ніхто так не вміє, як Ти. Отак взяти, підняти і повісити мене в повітрі. Таке враження, наче тебе тримають тисяча метеликів. Але ж я знаю, що то все Ти...Моя велика Взаємна Любов.  Моя Розкіш. Моя нагорода. Незаслужена. Ба навіть не завойована.
   Ти якось спокійно і хазяїновито увійшов у двері моєї історії. Чи стукав? - не знаю. Не пам'ятаю. Якось я надто рвучко відчинила двері. О, тоді Ти був незнайомцем.Але дивився і посміхався так, наче все життя був моїм сусідом.
  Кожна зустріч з Тобою - то якась відчайдушна подорож.  І коли мені хочеться втекти кудись далеко-далеко, Ти вже всміхаєшся, витягуючи з кишені квитка. Ми були з Тобою так далеко і, знаєш, мені зовсім не страшно, коли Ти поруч.  Так дивно, Ти питаєш мене: "Що ти хочеш? ", хоч і сам прекрасно знаєш, що.
   Хочу прожити життя з Тобою. Так само мандрувати, сміятися і плакати від того, що Ти поруч. Чомусь завжди, коли поруч найрідніші, хочеться плакати. Хочу так само чи, навіть, сильніше Твою присутність, Твої думки та що там казати - самого Тебе!
І ще - Ти знаєш - хочу, аби наш з Тобою задум  ожив. І хоч екватор - то не край світу, а лиш його половина :), мені все одно хочеться бути там з Тобою.  Це як стрибок з парашутом...тільки 100 000 разів підряд!  Закохані тримаються за руки, коли стрибають, та я знаю, що Ти ладен сховати мене за пазуху, лиш би не лякалась.
  Ще, бува, йду за Тобою наосліп. О, я люблю так ходити. Бо знаю, що коли Ти знімеш пов'язку і вже можна буде бачити - неодмінно втрачу мову і знов сильно-сильно захочеться Тебе обійняти...
  Вже чекаю, коли по-справжньому Тебе обійму. Коли буде можна...
Так дивно, я можу відчувати, коли Ти мене обіймаєш чи дбайливо загортаєш у байкову ковдру. А чи відчуваєш  мої намагання обійняти тебе? Коли стараюся з усієї сили. Авжеж, Ти такий великий, що навряд чи вистачить моїх рук...
А ще  Ти Мастак задавати питання.  Коли стою на зупинці, спізнююсь на потяг чи чекаю в черзі - і тут в голові спалахує одне з Твоїх "фірмових" питань.
 О, і тоді дорогою ми довго-довго розбираємось, думаємо, аналізуємо і шукаємо вихід для мене.  В такі моменти мені хочеться підняти голову і побачити, який Ти серйозний і не на жарт стурбований моєю черговою халепою. Як же я люблю Тебе за  отаку серйозність і турботу! Спокійно з Тобою. Спокійно, але, чомусь, тремчу, як той осиковий листок.
 То, мабуть, від щастя. Щастя, що маю Тебе.  Великого. Доброго. Щирого.
Визнаю, що Ти ніколи від мене не приховував. Ну, хіба, лиш трішки, коли мені того не треба було знати. Вже знову схотілось з Тобою кудись у мандри. Туди, де швидке завіконня, музика, шоколадка (ну, куди ж без неї?) і Ти...
Ми з Тобою бачили ранкові заспані нерозчесані Карпати і вкладали сонце спати над Червоним морем. Про що ще можна мріяти? Не буває мрії, більшої за Тебе.
Хочеться мріяти Тобою. Дихати Тобою. Ховатися за Тебе і плакати від того, що Ти близько-близько...І от в такі моменти в мене завжди десь губляться всі слова. І зараз теж. Це так банально. Це так багато! Це все, що я можу...Я Тебе люблю, Ісусе...