Зупинкові люди

Як добре, що, виходячи зі своїх ранкових апартаментів у гамірне вуликове місто, тобі  не доводиться залишати власний мікросвіт: щастя, що він портативний і ти з легкістю всюди волочиш його за собою. І не треба нічого нікому пояснювати - в кожного такий же, тільки дещо різниться начинням. Це як прозорий скафандр, що закриває тебе від всього світу. Стоячи посеред людей, в своєму мікросвітику ти все рівно лишаєшся сам-один. І ті, хто стоять поруч, так само все ще подумки допивають каву чи додивляються недобачені зранку сни.
   Щоразу заходячи в маршрутку, тролейбус чи потяг, за спиною лишається кілька десятків чи, навіть, сотень мікросвітикових життів. Для тебе вони німі і нерухомі. Хіба що хтось самий сміливий запитає котра година чи відповість на телефонний дзвінок. Люди кількох хвилин. Люди однієї миті. Зупинкові люди. З ними не вітаються, не записують номерів і не ходять  в гості. Лиш зрідка їх нагороджують ледь помітною посмішкою (якщо тому сприяє настрій).
   Ті, хто чекають на зупинках - хто вони? Ті, кого бачимо через скло...Ніколи не зустрінемось і не перетнемось. Ми не почуємо їх голос, не взнаємо, що їм більш до вподоби: чорний чи зелений чай? І чи носили вони коли-небудь різнокольорові шкарпетки? Ба, навіть, питати таке не етично!
   Твоє скло "від'їжджає" убік. Зупинкові люди віддаляються. В кожного з таких є своя планетка, наче в екзюперівського маленького принця. Хто вони? Лишається тільки грати навздогадки. А часом так і кортить спитати, чи подобаються їм троянди, як вони борються зі своїми баобабами і скільки разів на день спостерігають захід сонця.
  Зупинкові люди. Для мене вони такі зупинкові...А для когось - то ціла трояндово-баобабова планета! І яким би дужим не було намагання різнитися, для решти світу я теж зупинкова людина.